НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Книги »  «Він любив Вас, люди!». Доля лікаря Казимира Дубровського: Нарис, спогади, документи, творчість »
Упорядник О. Іщук

1.3. ВЕРНІСАЖ ОСОБИСТОСТЕЙ
(знамениті люди і лікар К. М. Дубровський)

* Публікується за виданням:
«Він любив Вас, люди!». Доля лікаря Казимира Дубровського: Нарис, спогади, документи, творчість / Упорядник О. Іщук. — Сарни, 2015. — 140 с.

Микола Костянтинович Реріх

Микола Костянтинович Реріх

Микола Костянтинович Реріх (1874–1947) — російський художник, філософ, археолог, мандрівник і письменник із всесвітньо визнаним ім’ям. М. К. Реріх — художник-учений, художник-літератор, художник-філософ. Його творчість — явище виняткове в історії російського і світового мистецтва. Його полотна привабливі своєрідністю сюжетів, поетичністю, глибоким символізмом, а яскраве життя подібне до дивовижної легенди. Художня спадщина Миколи Костянтиновича величезна. Картини, ескізи декорацій, малюнки М. К. Реріха зберігаються в музеях і приватних колекціях багатьох країн світу. Він є учнем видатного художника А. Куїнджі.

За ескізами М. К. Реріха виконано дві мозаїки («Покрова») для церкви у с. Пархомівці на Київщині та мозаїки для Троїцького собору Почаївської Лаври. З іменем Миколи Костянтиновича пов’язаний один з найгуманніших рухів XX століття, пройнятий ідеєю миру між народами і відомий як Пакт Реріха, Знамено Миру. Девіз цього руху «Мир через Культуру» наголошував на необхідності міжнародного захисту як у воєнний, так і в мирний час освітніх і культурних установ, духовних скарбів людства, втілених у пам’ятках історії і культури. Знамениту фразу Ф. М. Достоєвського «Краса врятує світ» М. К. Реріх вимовляв по-своєму: «Усвідомлення краси врятує світ». Для Знамена Миру М. К. Реріх не випадково обрав символічний знак, відомий народам світу ще з далекої давнини. Це три близько розташованих круги, що утворюють звернений догори трикутник символ еволюції на тлі вічності, єдності минулого, сучасного і майбутнього. Три круги символізують також фізичний, ментальний і духовний світи, а ще — неподільні складові культури: науку, релігію, мистецтво. Цей знак, як писав Микола Костянтинович, можна зустріти на старовинних іконах, священних предметах монастирів, на стародавній зброї, печатях, монетах. Протягом усього свого життя М. К. Реріх ставав на захист всього, що створене людським генієм і повинне бути збережене для майбутніх поколінь. Мислитель і художник постійно звертав увагу світової громадськості на те, що знищення надбань культури підриває основи, на яких зростає духовність. Казимир Маркович Дубровський у 1920–1925 роках відвідує вечірні курси в Академії мистецтв, де займається в класі художника та філософа М. К. Реріха. Педагогічний талант Миколи Костянтиновича був осяяний батьківським почуттям, дбайливим ставленням, відповідальністю за долю учнів. З щирим теплом і підтримкою ставився він завжди і до колег-художників. Він намагався добрим словом, щедрою оцінкою творчості віддати належне багатьом чудовим художникам. Про увагу М. К. Реріха до молодих митців, його уміння побачити обдарування, природу індивідуальності згадують багато вихованців Школи, один з них — Марк Шагал.

Марк Шагал

Марк Шагал (1887–1985) — білоруський та французький художник-сюрреаліст, графік єврейського походження. Крім художньої творчості, М. Шагал протягом усього життя публікував вірші, публіцистичні есе та мемуари на їдиш. У 1906 році М. Шагал навчався образотворчому мистецтву в художній школі вітебського живописця Ю. М. Пена, а потім переїхав до Петербурга і протягом двох сезонів займався в Рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв. Його прийняли відразу на третій курс. У той час нею керував художник Микола Реріх, який надавав учням повну художню свободу. Картини М. Шагала помітили. Йому навіть призначили стипендію, яка трохи допомогла юнакові видертися з безгрошів’я. Але це не було успіхом для М. Шагала, не за цим він приїхав до Петербурга. Всупереч всім Марк малював так, як відчував, так, як підказувало серце. Його норовливість не припала до смаку багатьом викладачам. М. Шагал пішов зі школи після чергової хвилі критики. Втрачений час — так назвав цей період М. Шагал. Як він напише в своїй біографії, єдиною користю від школи був лист Миколи Реріха в відомчу службу, завдяки якому молодого художника звільнили від військової повинності.

Одночасно з М. Шагалом на вечірніх курсах Миколи Реріха вчився і Казимир Дубровський. Студенти — земляки, обидва родом з Вітебської області, Білорусія, відразу здружились. Юні митці ділились мріями та планами на майбутнє.

Володимир Михайлович Бехтерєв

Володимир Михайлович Бехтерєв (1857–1927) — видатний російський психіатр, невропатолог, фізіолог, психолог, основоположник рефлексології та патопсихологічного напрямку в Росії, академік.

У 1907 році заснував у Санкт-Петербурзі психоневрологічний інститут — перший у світі науковий центр з комплексного вивчення людини і наукової розробки психології, психіатрії, неврології та інших «людинознавчих» дисциплін. Організований як дослідницький вищий навчальний заклад, який носить ім’я В. М. Бехтерєва (нині Санкт-Петербурзький науково-дослідний психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерєва).

Казимир Маркович Дубровський був найкращим учнем В. М. Бехтерєва, котрий називав його «надією російської науки».

Іван Петрович Павлов

Іван Петрович Павлов (1849–1936) — російський вчений, перший російський нобелівський лауреат, фізіолог, творець науки про вищу нервову діяльність і формування рефлекторних дуг, уявлень про процеси регуляції травлення; засновник найбільшої російської фізіологічної школи; лауреат Нобелівської премії в галузі медицини і фізіології у 1904 році «за роботу з фізіології травлення». Всю сукупність рефлексів розділив на дві групи: умовні і безумовні.

Співпрацюючи з І. П. Павловим, К. М. Дубровський займався мікробіологією та фізіологією, був учнем великого вченого.

Єпископ Геронтій (Григорій Іванович Лакомкін)

Єпископ Геронтій (в миру Григорій Іванович Лакомкін) (1872–1951) — єпископ древньоправославної Церкви Христової (старообрядців, які допускали білокриницьку ієрархію), єпископ Костромський і Ярославський. Зарахований до лику місцево шанованих святих Російської православної старообрядницької церкви в 2007 році.

13 квітня 1932 року був заарештований разом з сином Геннадієм, який пізніше загинув у таборі. У в’язниці важко хворів цингою, але навіть тоді не порушував посту. У листопаді 1932 року засуджений до 10 років позбавлення волі. Був відправлений до табору в Солікамськ. Відразу ж після прибуття був насильно поголений, що особливо важко сприймається старообрядцями.

Геронтій Іванович був важко хворий, після одужання його призначили «днювальним і старостою в бараку, де мешкали санітари, фельдшери і різні посадові особи».

У 1937 році відправлений на північ у Комі АРСР, там працював санітаром у палаті для вмираючих. Останнім часом перед звільненням займався виготовленням хвойного квасу по своїй авторській технології (винайшов хвоєстругальну машину).

Саме в цей час разом з Геронтієм відбував тюремний строк і Казимир Маркович Дубровський. Багато знань з лікування людей травами отримав лікар від Єпископа Геронтія. 4 липня 1942 року в’язня Г. І. Лакомкіна звільнили. Він відбув термін повністю (з перевищенням майже на три місяці). Своє знайомство, перебування в тюремних таборах, філософські бесіди про життя з Геронтієм Івановичем Лакомкіним К. М. Дубровський описав в оповідання «Суєта суєт».

Сергій Васильович Лебедєв

Сергій Васильович Лебедєв (1874–1934) — радянський учений-хімік, основоположник промислового способу отримання синтетичного каучуку. Академік АН СРСР (1932). У 1931 році С. В. Лебедєв «за особливо видатні заслуги по вирішенню проблеми отримання синтетичного каучуку» був нагороджений орденом Леніна. Наукова діяльність вченого отримала визнання Академії наук СРСР. У 1928 році він був обраний членом-кореспондентом, а в 1932 році — дійсним членом академії.

У різні роки академік С. В. Лебедєв працював у Військово-медичній академії, Ленінградському технологічному інституті, Ленінградському державному університеті, НДІ синтетичного каучуку, був професором Жіночого педагогічного інституту.

Казимиру Марковичу Дубровському пощастило бути учнем С. В. Лебедєва, навчаючись у Військово-медичній академії.

Сергій Олександрович Єсенін

Сергій Олександрович Єсенін (1895–28.12.1925) — російський поет. Віра в світло, в красу життя, в людину, гуманістичний пафос — головне в творчості С. Єсеніна. В «Анні Снєгіній» — найбільшому творі останніх років свого життя, поет написав: «Я думаю: яка чарівна Земля і на Землі людина». С. Єсенін шукає те, що дасть йому можливість «і в щастя ближнього повірити». Цим він оцінює життя. І цим самим наповнює вірші високим гуманістичним сенсом.


Сергій Олександрович Єсенін

Ще одна важлива риса поезії С. Єсеніна — повне злиття з народним життям. Рідна земля дала йому найбільше — народний погляд на життя, наділила народною мудрістю, тими уявленнями про добро і зло, правду та кривду, щастя та нещастя, які вироблялись народом впродовж віків. Йому не потрібно було шукати ключ до душі народу — він сам був одним з її носіїв.


Сергій Олександрович Єсенін

Одна зі сторінок у творчості С. Єсеніна пов’язана з його цікавістю до української літератури, а саме до творів Тараса Шевченка. 1922 року поет відвідав м. Харків, згодом шевченківські місця і навіть переклав на російську мову кілька шевченкових віршів.

Навчаючись у Військово-медичній академії, К. М. Дубровський працював санітаром в бригаді «швидкої медичної допомоги» в Петербурзі. Саме ця бригада медиків була викликана в готель «Англетер» витягувати із зашморгу С. Єсеніна. Казимир Маркович, один із небагатьох свідків, оцінивши обстановку в готельному номері, оглянувши тіло як майбутній лікар, міг підтвердити вбивство поета і заперечити офіційно визнане самогубство.

Ілля Сергійович Глазунов (1930 р.) — радянський і російський художник-живописець, педагог. Засновник і ректор Російської академії живопису, скульптури та архітектури І. С. Глазунова. Народний художник СРСР (1980). Лауреат Державної премії Російської Федерації (1997). Академік Російської художньої академії (2000). Повний кавалер ордена «За заслуги перед Вітчизною». Автор циклу графічних робіт, присвячених життю сучасного міста. Цикл початий в студентські роки. На аркушах того часу, виконаних чорним соусом, художник зображує особисті переживання свого ліричного героя на тлі вулиць і інтер’єрів Ленінграда («Двоє», «Розмальовки», «Любов»).


Ілля Сергійович Глазунов

У більш пізніх графічних роботах художник зображує наступ урбанізації на стару архітектуру і людину. Автор живописного полотна «Містерія XX століття» (1978). У картині представлені найбільш видатні події і герої минулого століття з його боротьбою ідей, війнами та катастрофами. Його пензлю належить живописне полотно «Вічна Росія», що представляє історію і культуру Росії за 1000 років (1988). Він є автором виконаних у графічно стилізованій манері творів, присвячених російській давнині (цикли «Русь», 1956; «Поле Куликове», 1980, та інші), а також є автором серії робіт на теми основних творів Ф. М. Достоєвського (триптих «Легенда про Великого Інквізитора»). Створив інтер’єр радянського посольства в Мадриді. Брав участь в реставрації та реконструкції будівель Московського Кремля, в тому числі Великого Кремлівського палацу. На останніх виставках в московському Манежі (2010) і санкт-петербурзькому Манежі (2011) виставив нові полотна «Розкуркулювання», «Вигнання торговців з Храму», «Останній воїн». Також глядачі побачили ліричний автопортрет художника «І знову весна».

Ілля Глазунов — прихильник монархії, станових привілеїв і обмежень, противник демократії та рівності прав. Нагороджений Золотою медаллю ЮНЕСКО «За видатний внесок у світову культуру».

І. С. Глазунов лікувався у Казимира Марковича, підтримував з ним добрі стосунки протягом життя. Присвятив К. М. Дубровському цілу главу «Казимир Кронштадський» в своїй книзі «Росія розіп’ята» (М., 2006).

У 1961 (за іншими джерелами, в 1962) році написав два портрета Казимира Марковича після довгих умовлянь позувати. Обидва портрети написані в московській майстерні великого художника, в тій самій, де колись працював поет В. Маяковський: на 8-му поверсі будинку в Калашниковому провулку. Один портрет був написаний фарбами, а інший — графічний. Саме графічний портрет був учасником виставки І. С. Глазунова в Римі, у галереї «Нова Пеза». Італійці купили портрет Казимира Марковича. Більше графічний портрет К. М. Дубровського не повернувся на Батьківщину, залишившись на землі великого Леонардо да Вінчі та Рафаеля. А ось портрет, написаний фарбами, виставлявся в 1969 році в Москві на виставці картин Іллі Глазунова. Найбільш сильне враження справляють на портреті очі лікаря — очі небесної блакиті, в яких біль тяжкого життя і віра в любов, добро, віра в людину злилися в одне ціле.

Ілля Сергійович Глазунов

Сергій Володимирович Михалков

Сергій Володимирович Михалков (1913–2009), російський поет і письменник, автор текстів гімну СРСР (1944, 1977) і Росії (2000). Голова виконкому Міжнародного співтовариства письменницьких союзів. Герой Соціалістичної Праці, кавалер чотирьох орденів Леніна, лауреат численних урядових, літературних, громадських і міжнародних премій. Широко відомий як автор віршів для дітей. Книги Михалкова видані різними мовами світу тиражем понад 400 млн. примірників і продовжують перевидаватися.

Сергій Михалков працював практично у всіх літературних жанрах: поезія, проза, драматургія, критика, публіцистика, сценарії фільмів і мультфільмів. Поет став визнаним класиком дитячої поезії. Такі його твори, як «Дядя Стьопа», «Свято неслухняності», «А що у вас?», неодноразово перевидавалися і користуються успіхом і любов’ю аудиторії. Критики, що позитивно відзивалися про його творчість, відзначали самобутність таланту, вплив класичної російської драматургії. З’явилося навіть таке поняття, як «Михалковський театр».

Сергій Володимирович був пацієнтом лікаря К. М. Дубровського і мав хорошу думку про нього як про фахівця. Саме він познайомив Казимира Марковича з І. С. Глазуновим.

Роберт Іванович Рождественський

Роберт Іванович Рождественський (1932–1994) — радянський поет, перекладач, лауреат Премії Ленінського комсомолу та Державної Премії СРСР. Роберт Рождественський увійшов у літературу разом з групою талановитих однолітків, серед яких виділялися Євген Євтушенко, Белла Ахмадуліна, Андрій Вознесенський, Володимир Цибін. У численних збірниках проявив себе як один з представників «молодої поезії» 1950–1960-х років, творчість якого відрізняли не тільки щирість і свіжість поетичного мови, але і яскраво виражена громадянськість, висока патетика, масштабність і контрастність зображення в поєднанні з відомою раціоналістичністю.

У 1993 році підписав «Лист сорока двох». З 1986 року — голова Комісії з літературної спадщини Осипа Мандельштама, брав безпосередню участь у справі про реабілітацію О. Е. Мандельштама. Голова Комісії з літературної спадщини Марини Цвєтаєвої, домігся відкриття Будинку-музею М. Цвєтаєвої в Москві. Голова Комісії з літературної спадщини Володимира Висоцького, упорядник першої виданої в СРСР книги віршів В. Висоцького «Нерв» (1981). З роками відходячи від властивої йому декларативності, він удосконалив ритмічну структуру вірша. Р. Рождественський в органічному сплаві публіцистичної експресивності і ліризму створив багато текстів популярних пісень — «Мир», «Стань таким, як я хочу», «Погоня» з кінофільму «Нові пригоди невловимих» (1968, режисер Е. Г. Кеосаян), «Невідкриті острова», «Величезне небо», «Солодка ягода», «Бажаю вам» та інші, у тому числі пісні до вистав і оперет «Голий король» (музика Т. Н. Хреннікова), «Тітонька Чарлі» (музика О. Б. Фельцмана), «Подорож Нільса з дикими гусьми» (музика В. Я. Шаїнського).

Залишив книгу літературно-критичних записок «Розмова піде про пісню».

Був пацієнтом Казимира Марковича Дубровського.

Леонід Ілліч Брежнєв

Леонід Ілліч Брежнєв

Леонід Ілліч Брежнєв (1907–1982) — радянський державний і партійний діяч, Перший секретар ЦК КПРС (1964–1966), Генеральний секретар ЦК КПРС (1966–1982), Голова Президії Верховної Ради СРСР у 1960–1964 і 1977–1982 роках. Маршал Радянського Союзу (1976). Чотириразовий Герой Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981). Герой Соціалістичної Праці (1961). Лауреат Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1973) і Ленінської премії з літератури (1979). Після війни, в період 1945–1956 років, перший секретар комуністичних партій Молдавії та Казахстану.

Л. І. Брежнєв, будучи на посаді Першого секретаря Комуністичної партії Казахської РСР, побував в гостях у відомого лікаря. Він з великою симпатією відносився до Казимира Марковича, любив слухати його оповідання про цікавих людей, які зустрілись лікарю на життєвій дорозі. Л. І. Брежнєв привіз на гостину до родини Дубровських міністра сільського господарства Китаю.

Анатолій Георгійович Алексин

Анатолій Георгійович Алексин (нар. 3 серпня 1924 року, Москва) — радянський письменник, драматург, автор книг для дітей та юнацтва. В 2014 році відсвяткував 90-літній ювілей. Лауреат Державної премії РРФСР імені Н. К. Крупської (1974) за п’єси «Дзвоніть і приїжджайте» та «Зворотна адреса» і Державної премії СРСР (1978) за повісті «Дійові особи та виконавці», «Позавчора і післязавтра», «Третій у п’ятому ряду», «Божевільна Євдокія» (1974). А. Г. Алексин — лауреат премії Федерації Спілки письменників держави Ізраїль і премії «Співчуття».

Підтримував дружні стосунки з К. М. Дубровським.

Ірина Вільде

Ірина Вільде (1907–1982) — українська письменниця. Донька письменника й педагога Дмитра Макогона, мати українського сходознавця й перекладача Яреми Полотнюка. За роман «Сестри Рачинські» у 1965 році Ірині Вільде присуджено Шевченківську премію. Багато років після 1965 року очолювала Львівську організацію Спілки письменників України. Запровадила в ній традицію «Останньої сторінки» (в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали один зі своїх нових творів, яким завершували рік). Нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, Знаком Пошани. У 2007 році Львівською організацією Національної спілки письменників України засновано Всеукраїнську літературну премію імені Ірини Вільде.

Була в дружніх стосунках з Казимиром Марковичем та відвідувала фахові консультації у лікаря.

Ігор Володимирович Старигін (1946–2009) — радянський і російський актор театру та кіно, заслужений артист Росії (1992). Грав у фільмах «Доживемо до понеділка» (1968, Костя), «Обвинувачуються в убивстві» (1970, Васін), «Уперше заміжня» (1980, Валера) та інших, в українських кінокартинах «Червоні дипкур’єри» (1978, Аурін), «Д’Артаньян і три мушкетери» (1979, т/ф, Араміс), «Слухати у відсіках!» (1984, Сергій Золотницький), «Постріл у труні» (1992, Макс), «Шлях до пекла» (1992, т/ф, Серж). Зіграв ролі в 45 фільмах.

Ігор Володимирович Старигін був вдячним пацієнтом лікаря К. М. Дубровського.

Юлія Борисівна Некрасова (1931–2004) — логопед, психолог, автор унікального методу соціореабілітаціі дорослих і підлітків, що страждають заїканням. На початку 1960-х рр. проходить навчання у лікаря К. М. Дубровського, який, за допомогою завідувача кафедри психотерапії в Харкові І. З. Вельвовського, провів кілька курсів навчання своєму методу — «сеансу одномоментного зняття функціональних неврозів», в тому числі і логоневрозу. Ці курси на базі Харківської поліклініки МПС тоді пройшли сотні лікарів, що займаються нервовими розладами, і логопедів. Освоїти метод зуміли одиниці, і однією з кращих і улюблених учениць була Ю. Б. Некрасова. У 1968 році вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Відновлення мови дорослих заїкуватих в амбулаторних умовах».

Юлія Борисівна Некрасова

Сеанс емоційно-стресової психотерапії (по К. М. Дубровскому) — призначений для зняття симптомокомплексу заїкання у складній фруструючій ситуації публічного виступу.

С. Б. Скоблікова пише: «Будучи ученицею і послідовником Казимира Марковича Дубровського (творця «Методу директивного групового навіювання» і «Методу одномоментного зняття заїкання»), Ю. Б. Некрасова використовувала у своїй творчості психотерапевтичний емоційно-стресовий сеанс. Але сеанс по Некрасовій не був одномоментним впливом, що може звільнити того, хто заїкається, від його недуги, а був «цінним мобілізуючим, що створює правильну налаштованість хворого на лікування». Проведені Юлією Борисівною в театрі на Таганці сеанси збирали море людей. При цьому глядачі ставали учасниками складного психотерапевтичного впливу. Відбувалося чудо — наприкінці сеансу хворі, які заїкались, абсолютно вільно говорили. Після сеансу з групою дорослих пацієнтів починалися логопсихотерапевтичне заняття, аутогенне тренування, дихальні вправи, психологічні уроки, націлені на виправлення мови і «заїкуватої особистості». Свою роботу Ю. Б. Некрасова розглядала як процес «контрольованої єдності психолого-педагогічного та психотерапевтичного впливів на особистість пацієнта в їх глибинному проникненні».

Ю. Б. Некрасова — автор понад 40 наукових публікацій у вітчизняних та зарубіжних періодичних виданнях, учасник численних міжнародних конгресів, про її роботу відзняті науково-документальні фільми «Людина може все» (1986), «Я, звичайно, повернуся…» (1988). Система групової логопсихотерапії, яка створена Ю. Б. Некрасовою, в даний час знаходить подальший розвиток і застосування в діяльності її учнів і послідовників в різних містах Росії. Свою книгу «Лікування творчістю»(М., 2006) Юлія Борисівна присвятила вчителю Казимиру Марковичу Дубровському.

Ю. Б. Некрасова була в м. Сарни на могилі К. М. Дубровського. Приїхала, щоб вклонитися Великому Вчителю.


© «Новости украинской психиатрии», 2017
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211