НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Книги »  «Він любив Вас, люди!». Доля лікаря Казимира Дубровського: Нарис, спогади, документи, творчість »
Упорядник О. Іщук

Розділ І

МИ ЖИВІ ДОПОКИ НАС ПАМ’ЯТАЮТЬ

1.1. МИТТЄВОСТІ ЖИТТЯ КАЗИМИРА МАРКОВИЧА ДУБРОВСЬКОГО
(біографічний нарис)

* Публікується за виданням:
«Він любив Вас, люди!». Доля лікаря Казимира Дубровського: Нарис, спогади, документи, творчість / Упорядник О. Іщук. — Сарни, 2015. — 140 с.

Є люди, як свічки, — згоряють, відходять в небуття.
Є люди, як зірки, — горять і світять все життя.

В. О. Сухомлинський

Марко Іванович Дубровський з сином Казимиром

Зірка Казимира Марковича Дубровського, лікаря, психотерапевта, автора «Методу директивного групового навіювання» та «Методу одномоментного зняття заїкання», художника, поета і письменника, з’явилася на життєвому небосхилі 18 листопада 1892 року. Народився нащадок давнього дворянського роду Дубровських в селі Вітрино Лепельського повіту Полоцького намісництва Вітебської губернії (нині територія Білорусії) і став третьою дитиною в сім’ї Марка і Христини, польських шляхтичів.

Наталія Євгенівна і її чоловік, генерал, що виховували К. М. Дубровського
Наталія Євгенівна і її чоловік, генерал, що виховували К. М. Дубровського

Марко Дубровський вже мав двох синів, Йосипа і Олександра, від попередніх шлюбів, які стали зведеними братами маленького Казимира. Христина Дубровська, мати Казимира, померла при народженні сина і тому хлопчик її не пам’ятав. У 1894 році Марко Іванович приймає доленосне рішення і віддає двохрічного сина на виховання в сім’ю свого рідного брата Мартина Івановича Дубровського, генерала палацового зв’язку при дворі останнього російського імператора Миколи II. Мартин Дубровський і його дружина Наталія Євгенівна (1874-5.09.1961), стали, по суті, названими батьками.

За спогадами няні Катерини, маленького Казимира привезли, як гусеня в кошику, в родину Мартина Івановича, що мешкала тоді в Старому Петергофі в будинку з мереживним різьбленням в давньоруському стилі. Сам Мартин Дубровський, будучи ще надвірним радником в Міністерстві Двора Його Величності (в «Табелі про ранги» такий чин мав VІІ розряд і відповідав військовому чину підполковника), маючи 30 років, нещодавно одружився на молоденькій вісімнадцятилітній модистці Наталії Євгенівні, яка працювала у француженки Ернести Карлівни, власниці магазину капелюшків.


Своє дитинство Наталія провела в Петербурзі, в Заячому провулку. У 1890–1920-х роках Заячим провулком називався проїзд, перпендикулярний Заячій вулиці, з обох сторін закінчувався глухими кутами. Північна частина провулка існує і понині. Наталія Євгенівна замінила Казимиру маму. Вже в дорослому віці Казимир Маркович з великою ніжністю і теплотою згадував названу маму. Він дуже шкодував, що вона не пише мемуарів: «Отправляясь в прошлое, ты смогла бы вновь, как во сне, пережить молодость и дни счастья. Ты смогла бы описать, как Достоевский, старый Петербург. Воспоминания о Заячьем переулке, Петергофе, Царском Селе могли бы быть чудесной книгой».

В його спогадах про дитинство вона була найкрасивішою жінкою того часу, яка ніколи не залишалась без уваги чоловіків. Вихованням хлопчика займався і дядько Мартин, уже генерал палацового зв’язку. У вихідні дні він любив гуляти разом із племінником парками Старого Петергофа. Верхній сад, побудований за зразком французького парку, має форму витягнутого прямокутника. Центральну його частину займає відкритий партер, облямований алеями підстрижених лип. Майже всі скульптурні та фонтанні споруди Верхнього саду розташовуються на острівцях, оточених з усіх боків водною поверхнею п’яти басейнів. Ці водойми служать не тільки декорацією, але і накопичувальними резервуарами для фонтанів Нижнього парку. Серед усіх пам’яток Верхнього саду виділяється фонтан «Нептун і тритони». Над поверхнею води, на високому п’єдесталі, декорованому раковинами, вінками і гірляндами, височить бронзова фігура грізного бога морів з короною на голові і тризубом в руках. Нижче нього розміщені тритони, дельфіни, маскарони. Саме з цим фонтаном зв’язана історія песика Бібі, якого дядько врятував з глибокого басейну. Казимир Маркович згодом напише оповідання, основане на спогадах про прогулянки Петергофськими парками і, звичайно, про свого улюбленця таксу Бібі. На відкритих майданчиках Нижнього парку Мартин Іванович і Казимир слухали концерти імператорських оркестрів. У маленького Казимира з дитинства виховувалась любов до краси і формувалась здатність її розуміти.




До послуг хлопчика була й унікальна бібліотека дядька Мартина, в якій він проводив дуже багато часу. Саме там і закохався в історичні романи Майн Ріда, Фенімора Купера, Роберта Стівенсона та античні твори Гомера, Есхіла, Софокла, Овідія, Горація на все життя. А пізніше найулюбленішим письменником став Антон Павлович Чехов. Література так захопила Казимира, що в майбутньому він спробує власне перо і напише збірку автобіографічних оповідань «Чуже горе. Життя і пригоди лікаря Адама Рутковського». А поки що Казику лише 9 років і він повністю погрузився в світ пригодницьких творів. Якось Казимир знайшов золоті монети, які зберігалися в будинку названих батьків. І, начитавшись пригодницьких романів Купера, вирішив зі своїми друзями втекти в Америку, щоб врятувати індійців від утисків блідолицих. Втікати друзі планували через Фінляндію. Далі — через океан, а там і до Америки рукою подати.

Перед великою мандрівкою діти вирішили зайти в зоопарк, подивитись на улюблених слонів. Купуючи корм для слонів, спостерігаючи як охоронець годує тварин, вони забули про все на світі. Саме біля клітки слона їх і знайшли батьки. Ну і «влетіло» їм тоді добряче, особливо Казимиру.

Методи виховання у Мартина Дубровського були доволі оригінальними і дуже ефективними. Тому і покарання було незвичайне. Щоб хлопчина зрозумів, як важко заробляти власні гроші, його вирішили віддати на декілька місяців на перевиховання до кравця, помічником. Пізніше маленький Казимир став помічником у топографа. До речі, саме там, на «виправних» роботах, і проявилися його художні здібності. З тих пір він почав малювати і робив це дуже успішно. А ще освоїв гру на фортепіано. Пізніше, уже дорослий, він виконував для друзів та рідних власні романси, акомпануючи собі.

Мартин Іванович та Наталія Євгенівна були вправними вихователями ідали поштовх, для того, щоб Казимир ріс дуже здібною, обдарованою дитиною, як говорять в наш час, він був вундеркіндом. Ще не вступивши на навчання до гімназії, він знав п’ять іноземних мов — польську, італійську, французьку, німецьку і англійську. У гімназії він ще вивчив латинь і грецьку мову, а в зрілому віці Казимир Дубровський знав 17 (сімнадцять) мов, окрім російської. Але в офіційних анкетах радянських часів вказував лише три мови, щоб уникнути осуду влади, та це йому не допомогло.

З дитинства К. М. Дубровський дуже любив тварин. Протягом життя у нього вдома завжди жили коти і собаки, змії та птахи різних видів. Навіть на засланні він утримував ручного ворона. Бували моменти, коли Казимир ішов ринком, за фінансової спроможності купував птаха і обов’язково випускав його на волю. Це ще раз доводить унікальність особистості Казимира Марковича.

Життя Мартина Івановича Дубровського закінчилося дивним і трагічним випадком. Уже після революції 1917 року він, будучи в дуже скрутному матеріальному становищі, прийшов на «барахолку» продавати саморобні сірники. І хоча, на той момент, у старигані в одязі простолюдина ніщо не видавало генерала, його впізнав один із солдат полку. Впізнав, і від несподіванки крикнув: «Здравия желаю, Ваше Высокоблагородие!». Колишньому генералу палацового зв’язку стало не по собі. Зрозуміло, що він злякався не за себе, а за свою сім’ю, тому що добре розумів, як відноситься нова влада до людей з дворянським минулим. Мартин Дубровський, переживши такий стрес, отримав інфаркт і через деякий час помер. Що стосується його дружини, Наталії Євгенівни, названої матері Казимира, то вона прожила довге життя (87 років) і доживала свій вік в будинку престарілих № 5 в Стрільні (під Ленінградом), не дивлячись на наполегливі спроби Казимира Дубровського забрати Наталію Євгенівну до себе. Казимир Маркович листувався з нею і відвідував її, хоча розлука з нею, в зв’язку з арештом і виселенням зі столиці, тривала 25 років. В листах до Наталії Євгенівни він напише:

«Дорогая моя, нельзя, вспоминая мое детство, не вспомнить о тебе, о той, которая посвятила большой кусок своей молодой жизни моему формированию… Давно ли ты взвалила на свои плечи заботу о воспитании меня — сорванца, полного противоречивых противоположностей… Давно ли в Петергофе, на концертах симфонического оркестра, прогуливались маленький мальчик в коротких штанишках и молодая, красивая, нарядная дама, на которую заглядывались гвардейские офицеры… А сейчас мы оба за чертой жизни, оба вышли из азартной борьбы за право жить… Я собираюсь встретить 68-ю весну, а ты, дорогая моя, уже готовишься встретить и 87-ю…».

Останній лист до Наталії Євгенівни Казимир Маркович напише в березні 1961 року, а влітку цього ж року, будучи у відрядженні в Ленінграді, він заїде в будинок «хроніків» (заклад для сиріт, інвалідів та престарілих) в Смольний побачитись з тітонькою Наталією востаннє. За спогадами співмешканки будинку престарілих Люби Андріївни Гаврилової: «Наталия Евгеньевна умирала мучительно. Она гордая, а её привязывали к кровати. Умирала тяжело, ноги скорчены. И всё просила похоронить её вместе с сестрой Марией Евгеньевной Пановой…».

Фантастична обдарованість разом з хорошими генами дали можливість Казимиру стати учнем Петергофської класичної чоловічої гімназії імені імператора Олександра II з 1909 до 1917 року. Під час навчання Казимир здавав екстерном екзамени і «переступав через класи». В своїх спогадах про гімназійне дитинство Казимир Маркович неодмінно розповідав про світлі дні Пасхальних свят: «Вербное воскресение… Утром чухонка, которая принесла сливки и сметану, посекла меня пучком пушистой вербы, приговаривая: «верба хлёст, бет до слёз, верба-красна бьёт напрасно…». А днём мы с тётей едем на «вербу», на конюшенный бульвар, где по традиции большой вербный базар… На фоне чопорной, церемонной жизни столицы развёртывается яркая карнавальная картина, смех, свист, шум. Свистят дудочки «тёщины языки», прыгают «американские жители». Все увешаны сипельными чертенятами, летают резиновые шары, и все щёлкают орехи, жуют коврижку, халву, леденцы… Замирает сердце от искреннего детского восторга. Гимназисты флиртуют с гимназистками. А тётя, такая изящная, молодая, красивая, выделяется таким ярким пятном… Мы возвращаемся с традиционными лакомствами — коврижкой, рахат-лукумом и халвой. Ну и, конечно, золотые рыбки… А вот и страстной четверг. Колокола церквей, грустно и величественно перезваниваясь, сообщают о количестве прочитанных глав… Я любил этот вечер… Мы во Владимирском соборе. Читают по славянски, латински, гречески и древнееврейски. У всех в руках Евангелие и, главное, свечи… Гимназисты и офицеры специально, как будто бы нечаянно, гасят свечу и вновь зажигают у интересной дамы. А искусство донести огонёк до дома. Сколько оживления вносит этот святой огонёк в тёплый весенний вечер…».

Період юності та молодості у Казимира Марковича складний. Головною причиною є те, що це період Першої світової війни та жовтневого перевороту. У 1917 році К. М. Дубровський вступає в Петроградський університет на факультет точних наук (фізико-математичне відділення). Сім’я Дубровських в цей період жила в Царському селі в будинку постачальника Двора Його Величності, міліонера. Вікна цього будинку виходили в припалацовий парк Великого Князя Михайла Павловича. Казимир пам’ятає, як Мартин Іванович і Наталія Євгенівна стурбовано обговорювали трагічну подію: вбивство в Юсуповському палаці фаворита імператорської сім’ї, що лікував цесаревича, Григорія Распутіна. Дядько Мартин на той момент працював в палацовій комендатурі.

В Петроградському університеті навчання Казимир не закінчив. Через три роки він вступає до Військово-медичної академії на лікувальний факультет, який закінчує в 1925 році. Паралельно відвідує вечірні курси в Академії мистецтв, де займається в класі художника та філософа М. К. Реріха. Разом із Казимиром ці уроки відвідував Марк Шагал, в майбутньому всесвітньо відомий білоруський художник.

Оскільки час був складний і будь-яка робота була в ціні, К. М. Дубровський був змушений підробляти санітаром у бригаді швидкої медичної допомоги в період навчання. Казимира Марковича завжди переслідували неординарні події. Так, на одному із чергувань він став свідком незвичайних подій. Це описано зі слів К. М. Дубровського у спогадах його друга, відомого російського художника Іллі Глазунова, у книзі «Росія розіп’ята»:


«Однажды (28.12.1925) во время его дежурства зазвонил телефон. В трубке прозвучала команда: «Немедленно поезжайте в «Англетер». Повесился Сергей Есенин». Он первый вошёл в комнату, носящую следы бешеной драки. Санитар Дубровский увидел, что на фоне красной занавеси, под которой проходила труба отопления (оставившая, как известно, на щеке повешенного багровый след ожога), словно парил в воздухе, чуть-чуть оторванный от земли, будто вставший на цыпочки со свесившейся копной светлых, как рожь, волос, певец крестьянской Руси Сергей Есенин. Верёвка, как и портьера, была тоже красная, и поэтому впечатление от увиденного было глубоко мистическим и страшным. Казимир Маркович помнил даже, что скатерть со стоявшей на ней и разбитой вдребезги посудой была стянута со стола, вероятно, во время сопротивления поэта убийцам.

— А как же письмо, написанное кровью? — спрашиваю я. Казимир Маркович горько усмехнулся:

— Потому оно и написано кровью, что так труднее опознать почерк, становящийся более размытым. Теперь все знают, что Сергея Есенина убили. К. М. Дубровский проработал на «скорой помощи» не один месяц. Незадолго до смерти он, заклеймённый советской прессой 60-х годов как «Казимир Кронштадтский», показывал мне в Харькове рукопись воспоминаний об этом жутком времени, когда Петербург жил ужасной жизнью беззакония, убийств, ограблений. Казимир Маркович сидел, опустив глаза — пронзительные, бело-голубые в минуты духовного напряжения, которые горели на его странно-колдовском лице с благородной формой (словно на римских бюстах) носа; лице, изборождённом глубокими морщинами страданий долго прожитой и мучительной жизни. Я всей душой любил этого удивительного человека и гениального учёного — врачевателя наших недугов.

— А о каком другом ярком случае, кроме как с Есениным, можете Вы ещё рассказать? — допытывался я. Потирая лоб, он ответил: «Их было много, и все они страшные. Ну вот, например, один из обычных. Нас, бригаду «скорой помощи», вызвали перепуганные жильцы одного из домов. Из соседней квартиры раздавались крики о помощи и удары в стену. Нам пришлось ломать дверь, разумеется, с дворником и понятыми. Ворвавшись внутрь, мы увидели пронзительной красоты шестнадцатилетнюю девушку, обнажённую, как Даная, лежавшую на смятой постели и, словно в беспамятстве, бьющую пяткой в стену с криком: «Помогите! Помогите! Помогите!» На ней лежал голый шестидесятилетний мужчина. Он был мёртв. Как выяснилось, им оказался один из известных сотрудников ЧК, друг Зиновьева, с которым, чтобы не расстреляли её семью, должна была сожительствовать юная гимназистка. Семья её принадлежала к древнему дворянскому роду. Подняв на меня глаза, исполненные глубокой муки, — Казимир Маркович продолжил свой рассказ, — юная красавица, мелко дрожа и натягивая на себя простыню, объясняла: «Если бы я сбросила с себя труп без свидетелей, то меня бы обвинили в убийстве этого чекиста, обвинили бы в контрреволюции и антисемитизме. Вы должны засвидетельствовать, что он умер на мне. Я не помню, сколько прошло времени, пока я была под холодеющим телом покойника, думала, что сойду с ума. Силы мне давало только то, что я думала о своих близких, которых этот старый негодяй обещал расстрелять, если я не стану его любовницей».

Много страшных историй тех лет поведал мне Казимир Маркович. Эх, если бы можно было промотать время назад. Если бы знать тогда, полвека назад, с каким уникальным человеком свела меня судьба. Ведь был шанс задать вопросы человеку, первому увидевшему великого поэта после его смерти. Хотя вряд ли тогда, в это страшное время, он мне хоть что-нибудь сообщил. Отсидев десять лет по клевете, он, как сообщала его дочь в письме Эдуарду Хлысталову, печально говорил: «Я сидел не за то, что я знаю о смерти Есенина, сидел я за другое, но сидеть ещё и за смерть Есенина я не хочу!». То есть предположения своего о насильственной смерти поэта Казимир Дубровский страшился: время его пугало, как пугало оно наших дедов и отцов».

Про своє навчання у Військово-медичній академії К. М. Дубровський згадував з теплотою, адже там були улюблені викладачі та перші справжні друзі. Він розповідає у своїх автобіографічних оповіданнях про уроки вчителя Сергія Васильовича Лебедєва — вченого-хіміка, основоположника промислового способу отримання синтетичного каучуку, академіка АН СРСР та його дружини Ганни Петрівни Остроумової, художниці, вчительки графіки. В стилі пригодницького роману Казимир Маркович описує студентське життя і, безсумнівно, своїх друзів-однокурсників: Степана Лихарьова, Пилипа Розумовського, Степана Вернера.

І. П. Павлов В. М. Бехтерєв

У 1925 році К. М. Дубровський переходить на навчання в Ленінградський державний медичний інститут та отримує кваліфікацію лікаря. Отримавши медичну освіту, К. М. Дубровський займається мікробіологією і фізіологією, один час співпрацюючи з І. П. Павловим та В. М. Бехтерєвим. Він був одним із кращих учнів В. М. Бехтерєва, який називав його «надією російської науки».

Всі наступні роки Казимир Маркович присвячував пошукам «самого себе», зрештою, він став лікарем, відомим психотерапевтом, вченим та великим вчителем, ніби інтуїтивно зрозумів власне призначення. Що стосується кар’єри, то вона розвивалася успішно: 1929 рік — завідуючий районною лікарнею у Псковській області, 1931 рік — завідуючий Тамбовським районним відділом охорони здоров’я, 1934–1935 роки — керівник військово-хімічної науково-дослідної лабораторії (Тамбовська область), 1935–1938 роки — старший науковий співробітник Всесоюзного науково-дослідного інституту охорони праці Всесоюзної Центральної ради професіональних союзів (Москва).

Та раптом у кар’єрі К. М. Дубровського настала перерва. Це «перебування в пеклі» — 10 років тюремних таборів під час заслання на «острови» ГУЛАГу. А причини смішні: «підозра у шпіонажі».

У 1935 році К. М. Дубровський був відряджений до Англії для продовження наукової роботи. Повернувся в 1937 році в Ленінград, на вокзалі був заарештований, просидів довгий час у «Великому домі» на Ливарному проспекті, а потім, як ворог народу, за помилковим доносом і сфабрикованою справою був засуджений 03.06.1940 року постановою Особливої наради при НКВС СРСР. Вирок: 5 років ВТТ. Політв’язня відправляють у Воркуту. Так почалися етапи «великого шляху» довжиною в 10 років з подальшим засланням, скасовані лише масовою реабілітацією політв’язнів 1956 року.

Найстрашнішими, як пише Казимир Маркович у своїй автобіографічній повісті «Етапи», були перші два роки в слідчому ізоляторі після арешту, коли співробітники НКВС усіма правдами і неправдами домагалися визнання придуманої провини. Під час допитів К. М. Дубровського тричі водили на розстріл, тиснучи психологічно. Були і фізичні тортури: мучили електрикою, вибили зуби, били по очах, через це пізніше він страждав катарактою очей, не давали спати по декілька діб. Лише через два–три роки відбувся, нарешті, суд, де, так і не визнавши провини, К. М. Дубровський отримав свої 5 років. Зона уявлялась вже подарунком долі, оскільки, будучи дипломованим лікарем, виявився там потрібним як фахівець. Звільнившись у 1947 році, він так би і закінчив свої дні політв’язнем в Середній Азії, якби не хрущовська реабілітація 1956 року. Ці роки К. М. Дубровський описав у своїх автобіографічних оповіданнях «Суєта суєт», «Етапи». В таборах К. М. Дубровський мріяв про медівник та капустяний суп. З ким тільки він не зустрічався в місцях ув’язнення: колишні царські міністри, члени Тимчасового уряду, сибірські шамани, художники, філософи, вчені, священики.

Пізніше, у своїх розмовах з І. Глазуновим, Казимир Маркович скаже: «Я католик, вера в Бога дала мне силы вынести этот ад, который не мог бы описать даже Данте. Я помню каждую минуту, проведённую в этом аду. Сколько людей погибало у меня на глазах. О! Я многому научился от тех, кого безжалостно уничтожали. Думаю, непросто будет найти огромные ямы и рвы, где, как собаки, закопаны лучшие люди России. Хотя в лагерях сидели не только русские, это был действительно «Интернационал» тотального уничтожения. Я старался лечить, внушать людям веру, когда верить нам, казалось, было не во что. Повторяю, это были лагеря смерти…».

Із самого початку перебування на засланні проявив свої здібності в організації науково-практичної роботи. Лікував людей, як міг. Використовував цілющі властивості Іван-чаю, чайного гриба, турнепсу. В 1941–1942 роках на засланні Казимир Маркович познайомився з Геронтієм Івановичем Лакомкіним, старообрядцем-священиком, який пізніше був призначений єпископом Ярославським і Костромським і помічником архієпископа Московського і всієї Русі Іринарха (Парфьонова). Будучи абсолютно різними за своїми поглядами, вони здружилися. Лікар К. М. Дубровський бачив у ньому вольову, допитливу людину з великим природнім розумом. Саме Геронтій Іванович навчив К. М. Дубровського варити квас з хвої за своєю авторською технологією, використовуючи хвоєстрогальну машину, яку сам винайшов. Цей нелегкий час поклав початок науковій роботі по вивченню різних шкірних захворювань та хвороб виснаженого організму в умовах табірного життя. Казимир Маркович, застосувавши свій талант художника, замальовував перебіг всіх хвороб в’язнів, зокрема пелагри. Пелагра — захворювання, одне з авітамінозів, який є наслідком тривалого неповноцінного харчування (нестача вітаміну PP та білків). Характерні дерматологічні симптоми пелагри включають десквамацію епітелію і кератоз ділянок шкіри, що піддаються впливу сонячного випромінювання. Класична назва пелагри — «хвороба трьох Д» — діарея, дерматит, деменція. В англомовній літературі іноді додають четвертий «Д» — смерть (англ. death).

Таким чином медицина вперше отримала мальований атлас хвороб, які були так нехарактерні радянській людині. З 1938 по 1942 роки Казимир Маркович — головний лікар лазаретів МВС в Комі АРСР. В результаті перебування на засланні лікар К. М. Дубровський отримав інвалідність II групи.

Казимир Маркович був одружений двічі. Від першого шлюбу з лікарем-терапевтом Уваровою він мав доньку — Маріанну. Під час перебування К. М. Дубровського у в’язниці перша дружина та донька від нього публічно, через пресу, відмовились, щоб зберегти собі життя. На той час таких прикладів було багато. Та саме серед смерті і мук він несподівано зустрів на зоні в 1942 році свою майбутню дружину Олену, ангела-охоронця і кохану людину на довгі роки. Це Олена Олександрівна Криницька, шлюб з якою він зміг оформити лише в 1956 році, яка була його троюрідною сестрою. Олена тоді була в статусі вільнонайманої і залишалась з чоловіком до останнього дня перебування в таборі. Саме в цей час створені невідомим художником ГУЛАГу їх портрети. Спільна дитина їх померла, вплинула, мабуть, генна ідентичність Але так склалася доля, що Дубровські виховували двох не рідних дітей — Ольгу Олегівну, дочку Наталії Криницької, сестри Олени Олександрівни, та Всеволода, сина Віталія Олександровича Криницького, брата дружини Казимира Марковича. Заради молодої дружини у 50-х роках К. М. Дубровський зробив пластичну операцію, тому що був на 20 років старший від дружини Олени, і часто говорили, що то його донька.

Елена Александровна Криницкая-Дубровская, Казимир Маркович Дубровский, Наталия Александровна Криницкая

Виталий за микроскопом и К. М. Дубровский

В 40-х роках минулого століття К. М. Дубровський займає відповідальні посади: начальника науково-дослідної лабораторії по дослідженню авітамінозів (Комі АРСР) і головного лікаря клінічного відділення МВС СРСР (Москва), потім зарахований на посаду старшого наукового співробітника Інституту харчування Академії медичних наук СРСР. Пізніше працює старшим науковим співробітником кафедри факультетської терапії та завідувачем лабораторії антибіотиків у Казахському державному медичному інституті (м. Алма-Ата), призначений на посаду старшого наукового співробітника та, одночасно, завідувача вірусної лабораторії Казахського НДІ інституту епідеміології та мікробіології.

В 1956 році, після смерті Й. Сталіна, Казимира Дубровського повністю реабілітували. Він став активно займатись науковою та лікарською діяльністю.

З радістю повернувся до нормального життя пересічної людини. Вроджена інтелігентність, шляхетність та вишуканість допомогла організувати побут. Вставав рано, вів здоровий спосіб життя, багато працював. Одягався завжди у костюми ділового стилю: весна, літо — у світлих тонах, а осінь, зима — у темних. Сорочка завжди була білого кольору. Навіть на пляж ходив при краватці. Обід у будинку К. М. Дубровського був о 19:00. Всі мали бути присутніми. Стіл застелявся білою скатертиною, і у меню мало бути декілька страв. Любив їсти вівсянку та борщ, шоколад, страшенно не любив пельмені. На обід обов’язково запрошувався гість, який неодмінно був цікавою людиною.

У 1942–1955 роках в Казахському інституті епідеміології та мікробіології К. М. Дубровський поглиблено вивчав чайний гриб. На протязі століть багато вчених намагались осягнути лікувальні властивості цього гриба, адже він має антибактеріальну активність з широким спектром дії. Казимир Маркович в основному досліджував дію настою гриба на перебіг гострих і хронічних захворювань. К. М. Дубровський шляхом екстракції плівки чайного гриба отримав антимікробну і терапевтичну речовину під назвою ММ. Препарат ММ являє собою суму речовин, що екстрагуються з настою чайного гриба і адсорбентів. Антибактеріальна активність препарату визначалася щодо тридобової культури золотистого стафілокока, черевного тифу, паратифів A і B, дизентерії, пневмококів і дифтерійної палички. Препарат, безсумнівно, має бактерицидну дію на ці мікроорганізми (авторське свідоцтво № 8943 на винахід по заявці № 361941 від 11.06.1949).

У 1959 році родина Дубровських оселяється в м. Харкові в будинку № 16 по вулиці Набережна Жданова, в квартиру № 10. Казимир Маркович отримує посаду лікаря-психоневролога в Харківській залізничній поліклініці, яка в СРСР стала неофіційним центром психотерапевтичної роботи з людьми, хворими на заїкання, алкоголізм. Саме в м. Харкові він буде працювати до 1975 року. До К. М. Дубровского приїжджали хворі з усіх кінців країни, і всі вони отримували ефективну, але зовні дуже незвичайну допомогу: цей лікар поводився по відношенню до хворих не як належить представнику цієї солідної професії, а як шаман, що вже зовсім дратувало вчений мир. Ось як описує сеанс лікування К. М. Дубровським людей, що заїкаються, знаменитий Ілля Глазунов у свої книзі «Росія розіп’ята: «С Казимиром Марковичем меня познакомил мой неизменный благодетель Сергей Владимирович Михалков. Однажды он сказал: «Все знают, что я заика. И ты, Илюша, когда нервничаешь, начинаешь заикаться. Появился врач, человек, говорят, гениальный. Ему около семидесяти лет, он излечивает от заикания, от депрессий. Слышал, что даже одного члена правительства вылечил от такой болезни, когда люди мочатся под себя. Статьи о нём в нашей, прессе восторженные. Писатель Львов о нём просто как о мессии пишет. А это серьёзный человек. Так вот, тот человек утверждает, что может наладить контакты с космонавтами с земли, не прибегая к обычным формам связи. И, между прочим, у него есть благодарность от харьковской милиции — а он живёт в Харькове — за то, что нашёл без вести пропавшего мальчика. Поедем-ка к нему на сеанс, из десяти человек восемь он вылечивает».

Промозглой, серой и слякотной зимой мы приехали в Харьков. Огромная толпа народа ждала в неказистой, довольно неухоженной больнице железнодорожного управления. Здесь были люди разных возрастов, социального положения и достатка. Но всех их объединяло одно: горе и вера в то, что Дубровский поможет им. Лечебные сеансы проводились в зале. Дубровский говорил, что заполненный публикой зал своей энергией помогает ему. Большинство людей заряжены положительной энергией, а скептики и неверующие — отрицательной. Но энергия едина, и дело врача направить её на добро. Насколько мне помнится, он не брал денег с больных и говорил, что если бы он прожил ещё сто лет, то каждый день должен был бы принимать по двести человек — столько было желающих получить его помощь. Итак, в небольшом зале, из окна которого были видны крыши и унылые коробки зданий нового Харькова, на стульях, а то и на полу сидели набившиеся в зал больные и их родственники. Сегодня Казимир Маркович проводил два сеанса: один — от заикания, другой — от курения. Десять человек от двенадцати до семидесяти лет, страдающих заиканием, выстроились вдоль серой больничной стены, словно перед расстрелом. Воцарилась тишина. Казимир Маркович начал: «Сейчас я хочу только спросить каждого из вас, как ваше имя, отчество, фамилия и сколько вам лет. Начнём с Вас, — показал он на средних лет мужчину, с надеждой смотрящего на него. — Итак, скажите Ваше имя, отчество и фамилию». На лице пациента, вдруг потерявшего веру и надежду, появилась маска клинического равнодушия и отчаяния. Мучительно глядя в пол, он начал: «Ни-ни-ни-к-к-к-олай». Больной словно захлебнулся и замолчал. «Пока Вам тяжело говорить», — подтвердил Дубровский. «А ну, пожалуйста, Вы, — обратился он к стоявшей рядом в шеренге девочке. Она вздрогнула, как птичка, и, глядя большими серыми глазами в лицо целителя, жалобно, словно пританцовывая, нараспев пропела, содрогаясь от внутренней конвульсии: «М-м-ма-а-а-а-рин-на». На таком уровне оказались все; один человек, сделав попытку заговорить, смог только пошевелить губами и отказался от неё, ощущая всю её безнадёжность. Воцарилась зловещая тишина. Михалков шепнул мне: «Д-д-да мы по сравнению с н-н-н-ними говорим как Демосфены. Стыдно у н-н-него в-в-в-время отнимать». Я не мог удержаться от ответа: «Не забывайте, Сергей Владимирович, что Демосфен, который, кстати, был славянского происхождения, поначалу тоже заикался и имел при этом слабый голос. Недаром он, набирая в рот морскую гальку, произносил речи, стараясь такими упражнениями преодолеть свой дефект. И как заика заике, ибо сам после блокады вынужден был на уроках отвечать письменно, напомню вам такой случай. Демосфен одному робкому оратору, боящемуся говорить перед толпой, задал вопрос: «А скажи, друг, побоялся бы ты говорить перед ремесленником, расписывающим вазы?». «Конечно нет!» — ответил оратор. Демосфен допытывался: «А ты побоишься говорить с философом, солдатом, женщиной, моряком?». «Конечно нет, — повторил ответ застенчивый оратор своему учителю. «Так почему же ты боишься говорить с ними, когда они собраны все вместе, а это и есть толпа?!» — удивился Демосфен. «Ну насчёт того, что он славянин, — это всё твои с-с-славянофильские штучки», — начал было возражать Михалков… К нам наклонился ассистент Дубровского и попросил: «Не разговаривайте, пожалуйста». Мы сидели на стульях в трёх метрах от Казимира Марковича. В гробовой тишине он возвысил свой уверенный, исполненный внутренней силы голос: «Через несколько минут, дорогие друзья, вы все начнёте говорить. Вы сможете объясняться в любви, спокойно общаться с продавцами магазинов, читать стихи, и кто-то из нас, — смягчился его голос от внутренней улыбки, — даже сможет работать диктором на радио. Я снимаю с вас страх произнесения первого слова. Я сейчас горю, как свеча, зажжённая с двух концов, — мне помогает энергия зала. Думайте про себя: «Мы можем! Мы можем говорить, потому что хотим этого». Я сейчас подойду к каждому из вас и дотронусь до того места лба, где, как полагали древние, заключён третий глаз человека. Наши далёкие предки — арии — ввели в Индии обычай отмечать это место у женщин красным кружочком на лбу». Дубровский, как полководец перед битвой, подошёл к каждому из шеренги жаждущих исцеления и коснулся пальцем точки над переносицей. «Что Вы опустили взгляд? Смотрите мне в глаза!» — потребовал он у одного. Отойдя от них, Дубровский продолжал: «Когда вы через три минуты заговорите, следуйте только одному правилу: спокойно наберите воздух и постарайтесь, как певцы, сосредоточить внимание на гласных. Например: те-е-е-пло, лю-юю-бовь… Ну, а теперь, — вонзил он взгляд в лица людей из шеренги, — кто первый хочет сказать? Но не надо пока говорить, а только поднимите руку». Подняли руки маленькая девочка и седой человек в военной гимнастёрке, на которой были колодки орденов и медалей. «Ну, давай начнем с тебя, — сказал Казимир Маркович девочке. — Не спеши, скажи мне, как тебя зовут и в каком классе ты учишься?». Зал онемел в ожидании чуда, веря в него и не веря. «Смотри мне в глаза и отвечай», — властно сказал Дубровский. И произошло чудо: нежным и сильным голосом девочка спокойно сказала, восторженно глядя в глаза Казимиру Марковичу: «Я — Марина Сидорчук, ученица третьего класса». Зал ахнул, и почти у всех нас выступили слёзы на глазах. Единственный, кто остался невозмутим, — это Казимир Маркович. Как бы не чувствуя великого момента обретения речи, — спросил: «Прочти нам стихотворение Пушкина, которое ты знаешь». Она начала: «Мороз и солнце, день чудесный…», и вдруг, опустив глаза, запнулась. Лицо её приняло на какой-то момент выражение неверия и муки. «Ты стала новой! — строго сказал Дубровский. — Не вспоминай того, что было. Пой гласные». Девочка подняла глаза, и мы услышали: «Мороз и солнце, день чудесный. Ещё ты дремлешь, друг прелестный. Пора, красавица, проснись…». «Хватит, — заключил он. — Кто следующий?» Плачущие родители прижимали к сердцу свою девочку. Заговорили и все остальные…».

Якщо слово психотерапевта здатне викликати одерев’яніння рук і заставляє людину падати, то він здатний словом розімкнути існуючий в корі головного мозку хворого патологічний зв’язок і тим самим розкувати його мову. М. І. Буянов, спеціаліст по лікуванню заїкання, пише так про метод К. М. Дубровського: «Вкратце, суть лечения у Дубровского в следующем: психическое потрясение может вызвать болезнь, а может её ликвидировать. Весь сеанс лечебного внушения, который проводил Дубровский, и заключается в том, чтобы направленно потрясти больного и тем самым его вылечить. В одних случаях это удаётся, в других — нет. Эффект от подобной терапии, естественно, различен, как он различен и от других методов. Сам Дубровский хорошо понимал ограниченность своей методики, но исходил из общего для врачей всех времён и народов правила: если удалось помочь больному человеку хотя бы на полчаса, удалось облегчить его страдания хотя бы на пять минут, и то хорошо, и то будет оправдан врачебный труд. Будет выполнен важнейший девиз медицинской профессии: помогать людям любой ценой и на любое по продолжительности время».

У 60-х роках виходять в світ його наукові праці «Метод директивного групового навіювання», «Одномоментний метод зняття заїкання». К. М. Дубровський стає більш відомим і авторитетним в наукових колах.

Метод лікаря К. М. Дубровського набирав популярності, у нього почали з’являтися багаточисленні учні. Але оскільки метод багато в чому залежав від майстерності Казимира Марковича, то практично навчитися було дуже складно, а інколи просто неможливо. Він підготував понад декілька сотень свої учнів. Найкращою ученицею була Юлія Борисівна Некрасова, відомий логопед, психолог, психотерапевт. У 2006 році вона видала книгу «Лікування творчістю», яку присвятила своєму Учителю. А одна із пацієнток Юлії Борисівни, Наталія Уманська, презентуючи методику лікування Ю. Б. Некрасової, в Лондоні отримала премію «Дитина досягнень». Слід відзначити, що К. М. Дубровський займався також передачею думок на відстані і, доживи він до наших днів, ймовірно, не сходив би з екранів телебачення. Досить сказати, що А. М. Кашпіровський з великою гордістю говорив І. Глазунову, що вчився у К. М. Дубровського, коли той, відсидівши в таборах, отримав маленьку квартирку в м. Харкові та посаду лікаря в залізничній лікарні. З приводу методу К. М. Дубровського існують різні позиції в професійному середовищі логопедів, психологів і лікарів. Його учениця Л. З. Арутюнян-Андронова вважає К. М. Дубровського геніальним лікарем, якого незаслужено зацькували в період радянської влади. Спеціаліст із заїкання В. І. Селіверстов, який їздив вивчати метод К. М. Дубровського у складі комісії Міністерства охорони здоров’я, оскільки був тоді логопедом-методистом МОЗ СРСР, зазначає, що звичайно, про одномоментне зняття заїкання у всіх пацієнтів не йшлося. Пацієнти Казимира Марковича, яких переглядала комісія після сеансів лікування, заїкалися, але при цьому відстоювали успішність методу К. М. Дубровського. Аналіз діяльності Казимира Марковича і його методу дозволяє зробити висновки про те, що сам метод не був панацеєю від заїкання. Швидше за все, у частини хворих знімався страх мови і розвивалися вольові якості, які допомагали їм боротися із заїканням. Як і багато інших методів, метод К. М. Дубровського тримався, насамперед, на його особистості.


Справжній психотерапевт — це неодмінно унікально талановита особистість. Він одночасно і лікар, і філософ, і письменник, і художник. А маса наслідувачів-ремісників, які кинулися заробляти гроші на хворих, дуже скоро дискредитували весь цей напрямок психіатрії. Почалися гоніння і на самого Казимира Марковича, приклеювання ярлика псевдовченого, як владою, так і заздрісними колегами. Людиною він був дуже прямою, яка не визнавала ніяких компромісів. Він не міг мовчати під час дискусій, які тоді постійно проходили в м. Харкові, і наживав собі нових і нових недоброзичливців. Зрештою його оголосили шарлатаном, причому зроблено це було публічно і офіційно через пресу. Це було найогидніше, оскільки це був талановитий вчений. У всі медичні установи був розісланий наказ про заборону використання його методики. Це були 1963–1964 роки. Тут доречно нагадати, що Казимир Маркович був одним з кращих учнів В. М. Бехтерєва, про що той сказав у своїй книзі. Після офіційної заборони його методики залишилося лише декілька учнів. Причина зрозуміла. Тут ще підступила старість, а з нею і хвороби.

Залишивши роботу в залізничній поліклініці, він змушений був перебратися ближче до своїх далеких польських родичів на Західній Україні. Це і не дивно, адже на той час йому виповнилося 82 роки. Казимир Маркович ніби став в’язнем свого особистого положення: він хотів допомогти, але не міг зробити це фізично. Вихід із цієї ситуація став неочікуваний. Справа в тому, що останні декілька років лікар К. М. Дубровський листувався із Миколою Петровичем Тощевіковим, теж лікарем, який проживав на Західній Україні у невеликому місті Сарни. Багато поколінь сарненчан ще досі пам’ятають М. П. Тощевікова. А сімейна легенда розповідає про те, що Микола Петрович був арештований фашистами під час окупації Сарн за те, що єврей, якого вели на розстріл, зустрівшись на вулиці, вклонився йому. Та доля посміхалась лікарю. Врятувавши життя німецькому генералові, він був нагороджений орденом «Залізний хрест». Остерігаючись НКВС, лікар М. П. Тощевіков утопив свою німецьку нагороду в туалеті. Микола Петрович був одружений на Ользі Олексіївні, двоюрідній сестрі Олени Олексіївни Криницької, дружини лікаря К. М. Дубровського. Подружжя дітей не мало, тому запросили К. М. Дубровського з родиною до себе, в сарненський будинок № 10 на вулиці 17-го вересня. Казимир Маркович з радістю прийняв запрошення і приїхав до Сарн у 1975 році.

Прожив Дубровський у Сарнах лише більше шести місяців. Він мріяв померти на роботі, але пішов з життя вдалині від м. Харкова, від своїх пацієнтів. Помер відомий вітчизняний лікар 12 грудня 1975 року. К. М. Дубровський передбачив день своєї смерті і навіть приблизно години. Похований Казимир Маркович на міському кладовищі м. Сарни Рівненської області. На його могилі викарбовано слова «Він любив вас, люди!». Поруч з могилою К. М. Дубровського покоїться прах його дружини Олени Дубровської (1912–1991) і її молодшої рідної сестри Наталії Криницької (1934–1994).


Життя для нього була і мукою, і пеклом. Але любов до людей і віра в добро — нескінченною. Казимир Маркович говорив: «Я живу, поки я працюю…». Ілля Глазунов акцентував: «Це один із самих цікавих людей, яких я зустрічав у житті. Для мене, як і для багатьох, хто знав його, він назавжди залишився загадкою. Мир праху твоєму, великий вчений!».

Після смерті К. М. Дубровського, в 1986 році Творче об’єднання «Екран» та режисер А. І. Шувіков зняли документальний фільм «Людина може все» про використання методів лікування Казимира Дубровського. На міжнародному кінофестивалі документальних кінострічок у Франції в 1988 році фільм «Я, звичайно, повернусь…», знятий режисером Аветисом Гарібяном, виборов призове місце. Цей документальний фільм також був присвячений методам лікування відомого лікаря, які використовувала в своїй практиці професор Ю. Б. Некрасова — учениця К. М. Дубровського. Неодноразово показані по центральному телебаченню, ці фільми мали величезний вплив не тільки на наукову громадськість, а й на широку аудиторію своїм оптимістичним змістом і гуманістичною спрямованістю.

К. М. Дубровський був не тільки талановитим психотерапевтом: він, як і більшість представників цієї професії, був освіченою людиною. Перед нами постала «людина Відродження» — універсальна особистість, наділена різнобічними талантами і можливостями, людина світлої душі, наділеної даром любові до людей. Давно вже відзначено, що в кожному психотерапевтові живе актор, письменник, художник. К. М. Дубровський був і тим, і іншим, і третім.

О. Іщук


© «Новости украинской психиатрии», 2017
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211