НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

АКТ ПОСМЕРТНОЇ СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

Методичні рекомендації

В. Б. Первомайський, В. Р. Ілейко, А. І. Цубера, Л. О. Кригіна

* Публікується за виданням:
Первомайський В. Б., Ілейко В. Р., Цубера А. І., Кригіна Л. О. Акт посмертної судово-психіатричної експертизи у цивільних справах: Методичні рекомендації. — Київ, 2000. — 23 с.

ВСТУП

Необхідність окремого висвітлення питань складання акту посмертної судово-психіатричної експертизи у цивільних справах (далі —СПЕ) обумовлена кількома причинами. До причин загального характеру слід віднести те, що акт СПЕ є джерелом доказів в суді і підлягає оцінці судом. Через це до акту СПЕ висуваються певні вимоги як до самостійного процесуального документа. Це, так би мовити, формальний бік справи. Але є певні причини і змістовного характеру, пов’язані зі специфікою посмертної СПЕ. На сьогодні цей вид судово-психіатричної експертизи взагалі, і у цивільних справах зокрема, є одним з найскладніших.

Так, суттєвою ознакою посмертної СПЕ є, як правило, з одного боку дефіцит, а з другого — спотворення інформації, що досліджується експертом.

По-перше, при посмертній СПЕ відсутній основний об’єкт дослідження — підекспертний. Через це неможливо верифікувати дані, отримані при дослідженні письмових об’єктів експертизи, співставивши (порівнявши) їх з даними безпосереднього дослідження підекспертного.

По-друге, письмові об’єкти експертизи, через певні вади існуючої системи охорони здоров’я, як правило, неповні як у кількісному, так і у якісному відношенні. Відображення в них психічного стану досліджуваної особи у більшості випадків формальне. В амбулаторних та стаціонарних картах використовуються «професійні штампи», позбавлені ознак індивідуальності хворого та його хвороби.

По-третє, відсутність досліджуваної особи і неможливість через це перевірити свідчення, спонукає частину свідків до спотворення фактів, а осіб, які мають доступ до медичної інформації — до її фальсифікування.

Все це значно ускладнює роботу психіатра-експерта і змушує підкорятися певним методичним вимогам з метою отримання доказових висновків в умовах неповної інформації.

Висвітлення, яким чином зазначені проблеми мають вирішуватися при складанні акту посмертної СПЕ, є метою цих методичних рекомендацій. Їх слід розглядати як доповнення до раніше виданих методичних рекомендацій «Складання акту судово-психіатричної експертизи» (Київ, 1995). Вони призначені для психіатрів-експертів.

ВСТУПНА ЧАСТИНА АКТУ ЕКСПЕРТИЗИ

Головне завдання вступної частини акту експертизи — висвітлити всі обставини, що складають формальний бік справи. Маються на увазі підстави і законність призначення експертизи, компетентність експертів, дотримання процесуальних вимог щодо призначення та проведення експертизи.

Вступна частина містить:

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Вступна частина акту посмертної експертизи завершується викладенням обставин справи згідно з даними, що містяться в ухвалі (постанові) про призначення експертизи. Якщо цих даних замало, або вони не повні, експерт використовує інші матеріали справи з посиланням на конкретні документи.

У підрозділі «Обставини справи» перелічуються медичні підстави, тобто конкретні факти, встановлені судом, які викликають сумніви щодо здатності громадянина усвідомлювати свої дії та керувати ними на час вчинення юридично значущої дії, яка саме є предметом розгляду суду.

При проведенні додаткової експертизи зазначається, хто і коли проводив основну експертизу, у чому, на думку суду, полягає її неясність або неповнота. При проведенні повторної експертизи також зазначається, хто проводив первинну експертизу і чому, на думку суду, виникла необхідність проведення повторної експертизи. Наводяться відповіді попередніх експертиз на питання суду.

ДОСЛІДЖУВАЛЬНА ЧАСТИНА АКТУ ЕКСПЕРТИЗИ

По-перше, у досліджувальній частині акту наводяться основні загальні відзнаки, що характеризують об’єкти експертизи.

По-друге, у цій частині акту викладаються факти щодо психічного стану та поведінки підекспертної особи в різні відрізки часу, в тому числі у період вчинення юридичних дій. Тобто, досліджувальна частина акту містить підстави для наступного аналізу та висновків.

Узагальнення досвіду проведення повторних експертиз дозволяє визначити типові помилки при складанні досліджувальної частини акту.

  1. Відсутність структурування викладеного матеріалу. Ця помилка суто редакційного характеру. Вона свідчить про низький рівень професійної етики експерта, якого зовсім не цікавить яким чином його документ буде сприйматися читачем. Текст виглядає суцільним конгломератом, що ускладнює його сприйняття та аналіз.
  2. Відсутність послідовності у викладенні матеріалу. Об’єкти експертизи попередньо не групуються, факти, що містяться в них, наводяться хаотично. Ця помилка, як і ті, що наведені далі, свідчить про недостатню фахову підготовку експерта.
  3. Наводяться факти діагностично нейтральні, другорядні, які далі не аналізуються і на висновки не впливають.
  4. Наводяться тільки ті факти, на яких далі будується експертний висновок.
  5. Не дається посилання на об’єкт експертизи, в якому відображено факт, взятий до аналізу експертом.

Зазначені помилки позбавляють акт експертизи ознак процесуального документа, унеможливлюють його аналіз та оцінку, і зрештою свідчать про низький рівень кваліфікації експертів.

Тому для їх запобігання треба постійно пам’ятати, що акт експертизи є джерелом доказів, які містяться у висновках. Тому в досліджувальній частині відображаються дані щодо психічного стану підекспертного, стосовно яких є достатньо підстав вважати їх фактами. Це можливо за умови обов’язкового дотримання кількох простих правил.

  1. Ідентифікація джерел інформації. Всі об’єкти експертизи та використані джерела інформації (процесуальні і непроцесуальні) повинні бути чітко означені для того, щоби користувач акту мав змогу переконатися у відсутності спотворення експертом змісту викладеної в акті інформації. Щодо об’єктів експертизи ця вимога має бути обов’язково виконана для запобігання їх фальсифікування в подальшому при виникненні необхідності проведення повторної експертизи. Стандартизовані методики дослідження мають бути поіменовані. Якщо використані методики не є загально відомими та розповсюдженими, то слід посилатися на літературні джерела, в яких вони містяться. Посилання на джерела необхідні і в разі використання нормативних та методичних матеріалів, довідкових даних. При цитуванні даних, які мають значення для обґрунтування висновків, слід вказувати аркуш справи або дату свідчень та прізвище особи; якщо справа не прошита — основні відзнаки медичного чи іншого документа.
    Як наприклад, можна посилатися на труднощі, які виникають при необхідності оцінити раніше встановлений діагноз, якщо не визначено діагностичний стандарт, яким керувався лікар при дослідженні хворого, у медичній документації немає опису психопатологічних проявів, якими обґрунтовується діагноз, останній не може бути прийнятий як факт, навіть якщо насправді у хворого і могли бути певні розлади.
    Ця принципова для експертизи обставина чомусь дуже тяжко піддається розумінню психіатрами та деякими експертами. Такі фахівці вважають, що для діагнозу досить їх переконання у наявності хвороби. Їх помилка полягає в тому, що таким чином порушується один з основних принципів судово-психіатричноЇ експертизи — принцип обґрунтованості.

  2. Окреме викладення результатів дослідження кожного об’єкту експертизи. Дотримання цього простого правила свідчить про здатність експерта до логічного мислення. Забезпечує послідовність і чіткість аналізу та узагальнення здобутих фактів.

  3. Використання принципу презумпції. При викладені фактів слід постійно пам’ятати, що здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними не потребує доведення. Тому дієздатність особи у цивільному процесі презюмується. Через це доведенню підлягає психічна хвороба, яка позбавляє особу здатності до усвідомлення. Однак це не означає, що у досліджувальній частині слід обмежитись викладенням тільки фактів, які свідчать про психічну хворобу. Викладенню підлягають усі факти — як за, так і проти хвороби. Саме їх співставлення, аналіз і розв’язання протиріч становить зміст наступної мотивувальної частини акту.

  4. Дотримання правила необхідності і достатності. Акт експертизи є документом, який свідчить про проведене наукове дослідження. Тому в ньому не потрібно відображати інформацію, яка безпосередньо не стосується об’єктів та предмета дослідження і не є аргументами для висновків у процесі доведення дійсних фактів або спростування хибних. Так, немає сенсу у досліджувальній частині наводити діагностично нейтральні факти, тобто такі, що не будуть використані у мотивувальній частині і висновках. Наприклад, не має експертного значення, скільки разів підекспертний був одружений і скільки має дітей, чи мав він державні нагороди та почесні звання тощо. Такі дані можуть бути відображені у експертній карті, але переносити їх до акту експертизи немає потреби. Зайвими в акті є емоційні оцінки експертом ситуації та мотивів вчинення юридично значущих дій тощо.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА АКТУ ПОСМЕРТНОЇ СПЕ

Попри всю важливість мотивувальної частини для обґрунтування висновків експерта, її зміст набуває виключного значення при складанні акту посмертної СПЕ. Це значення ґрунтується на суттєвій відмінності посмертної СПЕ від інших судово-психіатричних експертиз через відсутність особи, про психічний стан якої бажає довідатися суд. Через цю відмінність уся інформація, що стосується психічного стану особи, є опосередкованою. Тобто жодне відхилення у її психічній діяльності не спостерігалось безпосередньо експертом.

Зазначена особливість вимагає і певних науково обґрунтованих методів аналізу та синтезу фактів, що містяться у дослідженому матеріалі. При посмертній СПЕ підготовка мотивувальної частини потребує не тільки достатньо високої кваліфікації, але й певних характерологічних та особистісних якостей експерта.

Мотивувальна частина акту — це показник професійного рівня експерта, його кваліфікації як фахівця в певному виді експертизи, здатності до логічного обмірковування фактів. Ця важлива частина професійної діяльності психіатра-експерта зовсім не висвітлена у судово-психіатричній літературі. Логічні основи клінічного мислення психіатра-експерта не викладаються на жодному етапі його підготовки.

Інколи помилково вважають, що головною, найважливішою частиною акту експертизи є висновки. Саме вони є предметом вивчення з боку суду. Але це хибна точка зору. Суд має вивчити і оцінити весь акт експертизи як джерело доказів. У цьому сенсі висновки, як докази, не є самодостатніми. Без мотивувальної частини вони нічого не варті, оскільки невідомо яким чином і на підставі яких аргументів експерт дійшов висновку. Без мотивувальної частини висновок набуває персоніфікованого характеру, коли аргументи підміняються «авторитетом» фахівця, його науковим званням чи ступенем, або займаною посадою. Такий підхід для експертизи не прийнятний тому, що позбавляє суд наукових гарантій від помилкових рішень.

Досвід проведення повторних експертиз дозволяє виділити низку типових помилок, до яких вдаються експерти при спробі мотивувати висновки.

  1. «Мотивування без мотивування».
    Помилка притаманна більшості актів посмертної СПЕ. Існує в двох варіантах. У першому мотивувальна частина не виділяється зовсім, як і висновки. Викладення акту здійснюється суцільним текстом. Наприкінці його формулюються відповіді на питання і, як їх підтвердження, наводиться кілька фактів, викладених вище за текстом акту. У другому варіанті мотивувальна частина виділяється. Далі після слів «таким чином» перелічуються в стислому вигляді, вибірково, окремі факти, викладені вище за текстом акту.
  2. «Ігнорування протиріч».
    Притаманна експертам-початківцям, які прийшли до експертизи з загальної психіатрії. Також існує в двох варіантах за кількістю сторін у справі (позивач–відповідач).
    При першому варіанті в кінці акту наводяться тільки ті дані, що свідчать на користь позивача. Дані, що протирічать цьому, або є нейтральними, не наводяться зовсім.
    При другому варіанті все робиться навпаки, на користь відповідача. Вибір експертом варіанта залежить від кількості свідчень на користь тієї чи іншої сторони. Чим більше певних свідчень, тим більше ймовірність відповідних їм висновків експертів. Але є випадки, коли і ця логіка не діє, даючи підстави вважати висновки наслідком впливу позаекспертних сил.
    Зазначена помилка, як правило, супроводжується відповідним ігноруванням протиріч і в дослідницькій частині акту.
  3. «Бажане за дійсне».
    Притаманна експертам, які мають певний досвід. При цьому виді помилки в мотивувальній частині наводиться низка фактів, які в принципі можуть бути при патології, що відображена у висновках. Але такі факти відсутні в досліджених матеріалах і не викладаються в дослідницькій частині акту.
    Під час аналізу таких актів виникає відчуття певної вибірковості викладення матеріалу і дуже сильного бажання експерта якомога краще обґрунтувати висновки, не спираючись на встановлені факти.
  4. «Зайве доведення».
    У акті наводиться багато різних аргументів, які або не стосуються висновку, або не обов’язково доводять його. Якість аргументів підміняється їх кількістю у відповідності до логічної помилки: «хто багато доводить, той нічого не доводить». Наприклад, в акті перелічується багато соматичних та неврологічних хвороб, на які страждав підекспертний, зазначається наявність певних психічних змін непсихотичного рівня. А далі без аргументів стверджується, що ці психічні зміни сягали такого ступеня, що позбавляв особу здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. У чому цей ступінь відбився лишається невідомим.
  5. «Повна бездоказовість».
    Аргументи на користь висновків не наводяться зовсім. Після досліджувальної частини одразу викладаються висновки. Цим експерт намагається викликати враження, що зв’язок між фактами і висновками настільки очевидний і зрозумілий, що будь-яке обґрунтування його є зайвим.
  6. «Неповний доказ».
    Наводяться аргументи на користь розладу психічної діяльності певного виду. Але діагноз формулюється в поняттях нозології, без уточнення синдрому. Психологічний критерій, так би мовити, природним чином витікає з встановленої нозоформи і наче не вимагає додаткових аргументів. Причина помилки у підміні змісту понять.
  7. «Можливе за дійсне».
    Окремі виявлені ознаки психічної патології, котрі у динаміці можуть мати різне експертне значення, тлумачаться тільки в одному із можливих майбутніх варіантів. Наприклад, відомо, що зниження інтелектуально-мнестичних здібностей внаслідок органічного ураження мозку може з часом поглибитись і призвести до недоумкуватості. Експерти цей можливий варіант розвитку хвороби іменують як «недоумкуватість, що формується» і на цій підставі визнають особу такою, яка неспроможна розуміти свої дії, хоча насправді необхідної глибини ураження інтелектуально-мнестичних здібностей, яка давала би підстави для діагностики недоумкуватості, ще немає.
    У цієї помилки є ще один варіант. Наприклад, маючи діагноз: «Непсихотичний розлад при церебральному атеросклерозі на тлі загострення характерологічних особливостей», експерти безпідставно стверджують, що це є початок формування атеросклеротичного недоумства. Психотичні епізоди інфекційно-інтоксикаційного і соматогенного ґенезу, що виникають у подальшому у хворого, експерти подають як такі, що з’явились на тлі вже сформованого атеросклеротичного недоумства. Таким чином, ознаки недоумства фактично підміняються ознаками інфекційно-інтоксикаційного психозу.

Викладені вище помилки добре ілюструють важливе значення мотивувальної частини. Для того, щоб їм запобігти, треба пам’ятати наступне.

По-перше. Не існує будь-яких самостійних ознак, притаманних тільки медичному або тільки психологічному критерію, необхідних для вирішення питання щодо здатності особи розуміти значення своїх дій та керувати ними. Ця здатність є якісною характеристикою психіки і свідомості особи. Вона обов’язково проявляється зовні поведінкою, мімікою, пантомімікою, висловлюваннями тощо. Через це, визначаючи стан цієї здатності, спираючись на конкретні ознаки, що виявлені при експертному дослідженні, експерт водночас визначає психічний стан цієї особи. Тим самим у психіатричних термінах визначається стан зазначеної здатності. Так, наприклад, особа є психічно хворою через те, що висловлює маячні ідеї, а не навпаки — висловлює ідеї тому, що хвора. Треба чітко усвідомити ці акценти тому, що вони орієнтують на пошук первинних проявів, симптомів, з яких далі складається синдром і нозологічна одиниця.

По-друге. Доводячи хворобливу природу втрати здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними, експерт, у відповідності до ст. 16 ЦК, має розмежувати дві групи розладів: душевну хворобу та недоумкуватість. Ця формула закону явно застаріла. Вона не враховує синдроми загального порушення свідомості при тяжких соматичних захворюваннях, що супроводжуються аутоінтоксикацією, при пухлинних утвореннях. Це самостійна велика група психічних розладів, які досить часто зустрічаються у практиці посмертної СПЕ. З метою уніфікації експертних підходів, до зміни зафіксованої в законі дихотомії, зазначені розлади слід відносити до групи душевних хвороб.

Таким чином, під душевною хворобою при посмертній СПЕ у цивільному процесі слід розуміти хворобливий розлад психічної діяльності, що проявляється у формі психозу та синдромів порушеної свідомості. Під недоумкуватістю розуміються стани психічного дефекту, незалежно від їх походження (природжені, органічні, постпсихотичні).

По-третє. Предметом посмертної СПЕ у цивільних справах є визначення психічного стану особи стосовно вчинених ним юридично значущих дій на момент їх вчинення. Тому саме цей відрізок часу має бути підданий особливо прискіпливому аналізові. При цьому аргументи щодо психологічного критерію обов’язково слід викладати окремо і саме відповідно до зазначеного відрізку часу.

Мотивувальна частина акту посмертної СПЕ є його найважливішою частиною, оскільки містить аргументацію висновків експерта. Як вже зазначалося, специфікою цього виду експертизи є те, що аргументи, які використовує експерт, не можуть бути піддані верифікації дослідженням підекспертного. В цьому випадку неможливо витримати один з основних принципів СПЕ — безпосередність дослідження підекспертного. Експертне дослідження при посмертній СПЕ стосується переважно письмових об’єктів експертизи. Через це аргументи, які використовує експерт, є знанням про психічний стан підекспертного, опосередкованим іншими особа ми. Звідси необхідність особливо відповідального ставлення до аналізу фактів, відомості про які містяться в досліджуваних об’єктах.

Необхідно постійно пам’ятати і враховувати, що експерт при посмертній СПЕ має справу з неповними даними, з їх браком, протиріччями, взаємовиключними свідченнями свідків, неспівпадаючими діагнозами тощо. Це визначає необхідність чітких уявлень щодо «ваги» кожної виявленої ознаки, визначення головних, провідних ознак патології, без яких явище не існує, як не може бути депресії без хворобливо зниженого настрою або шизофренії без інтрапсихічної атаксії.

При повторній експертизі, при наявності розбіжностей між висновками, експерт в межах своєї компетенції повинен дати аналіз причин розбіжностей. Тому, окрім дотримання доведених фактів, експерт, при їх аналізі та узагальненні, має виконувати вимоги традиційної логіки з її основними законами: тотожності, протиріччя, виключення третього і достатньої підстави. У мотивувальній частині експерт мусить показати, в якому зв’язку знаходяться виявлені ним факти і яким шляхом, за допомогою чого він прийшов до певного висновку.

Теорія і практика судово-психіатричної експертизи свідчать, що наукове обґрунтування висновків експерта є неможливим без дотримання принципів презумпції психічного здоров’я та узгодженості даних. Звичайно, це не виключає необхідності дотримання і інших відомих принципів судово-психіатричної експертизи. Однак стосовно посмертної СПЕ слід наголосити на зазначених двох принципах тому, що вони є методологічними принципами, які опосередковують методику складання мотивувальної частини акту СПЕ. Нижче коротко викладено особливості їх використання в посмертній СПЕ.

Передусім слід нагадати, що поняття «презумпція» означає припущення, яке ґрунтується на ймовірності. У свою чергу ймовірність є міра об’єктивної можливості появи випадкової події (Е. И. Шиган, 1986). Це визначення необхідно знати і для правильного формулювання висновків.

Принцип презумпції психічного здоров’я означає, що особа вважається психічно здоровою і здатною усвідомлювати свої дії та керувати ними доки зворотне не буде доведено. Згідно з цим визначенням, кожна особа, яка досягла встановленого законом віку, апріорі вважається психічно здоровою і здатною до свідомих дій, тобто, у визначенні чинного законодавства, дієздатною.

Таким чином, початково психічне здоров’я особи не підлягає доведенню. Доводити необхідно наявність хворобливого психічного розладу і певний стан здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Цього вимагає перше правило.

Згідно з другим правилом презумпції, сумніви, які неможливо усунути, тлумачаться на користь стану, який є більш ймовірним або вірогідним. Слід нагадати, що при експертизах у кримінальних справах, згідно з другим правилом, сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. У цьому контексті користь пов’язується з найменшим обмеженням прав і свободи підекспертного, пов’язаних з покаранням. При посмертній експертизі про покарання не йдеться. Тому розв’язання сумнівів здійснюється прямо через визначення певного психічного стану. При посмертній СПЕ проблема розв’язання сумнівів найчастіше торкається динаміки захворювання.

Наприклад. Є достатньо фактів вважати особу психічно хворою і нездатною усвідомлювати свої дії та керувати ними на певний проміжок часу, який передує вчиненню нею юридично значущої дії. Ці дані зафіксовано у медичній документації, яка не викликає сумнівів як документ. Далі ця особа складає заповіт вдома за добу до смерті. Звичайно, є свідчення нотаріуса, який каже, що нізащо не засвідчив би заповіт, якщо були б найменші сумніви щодо дієздатності особи. Свідки та особа, на користь якої складено заповіт, свідчать, що заповідач був майже здоровий, шуткував та цікавився пресою. Далі з’ясовується, що заповіт підписав не він, а стороння особа на його прохання.

При вивченні цих матеріалів, природно, перед експертом виникає питання: як відноситись до цих свідчень? Є два шляхи.

Перший. Запропонувати суду спробувати розв’язати протиріччя з викликом експерта до суду для участі в опитуванні свідків. Але, значною мірою через систему організації експертизи, яка існує в Україні, такі пропозиції є поодинокими. По-перше, вони значно ускладнюють роботу експерта тому, що він змушений витрачати на таку експертизу значно більше часу, ніж дозволяє норма навантаження за посадою. По-друге, така процедура не гарантує вирішення протиріччя і тоді доведеться вдаватися до принципу презумпції.

Другий шлях — мотивуючи висновки, одразу використати принцип презумпції, виходячи з наданої сукупності фактів. При цьому експерт виходить з більш ймовірного характеру перебігу хвороби у підекспертної особи. Так, якщо у неї вірогідно зафіксовано стан недоумковатості за 0,5 року до складання заповіту, то, з точки зору динаміки цього стану, очікувати його поліпшення не доводиться. Тому зазначені вище свідчення нотаріуса та інших відхиляються як такі, що протирічать іншим доказам та даним науки про перебіг стану недоумкуватості. Таким чином, презюмується найбільш ймовірний перебіг хвороби і протиріччя розв’язується. Інколи вважається, що в такий спосіб експерт встановлює брехливість свідчень. Це хибна думка. Експерт лише визначає їх невідповідність певним фактам, які доведені у даній справі і є в науці, але не торкається причини такої розбіжності.

Оскільки брехня це є навмисне свідоме перекручення фактів, вона може бути лише однією з причин розбіжностей при співставленні різних даних. Причиною розбіжностей може бути і омана внаслідок певних особливостей перебігу хвороби, або недосконалості методики опитування, якою користується нотаріус, або нетривалість спілкування свідка з хворим тощо.

Наведемо тільки один приклад. Кожна група хвороб, з якими стикається експерт при посмертній експертизі, має свої особливості, які повинні враховуватись експертом при використанні принципу презумпції.

У процесі обґрунтування висновків принцип презумпції тісно пов’язаний з принципом узгодженості даних. У стислому вигляді він передбачає, що висновки експерта будуються на даних, здобутих при дослідженні максимально можливої кількості об’єктів експертизи, даних, які узгоджуються між собою і діагностичним стандартом.

Оскільки діагностичний стандарт з часом змінюється (удосконалюється), слід виходити із стандарту, що діяв на час вчинення юридично значущої дії. Це не заперечує його співставлення зі стандартом, чинним на час проведення експертизи, з відповідними поясненнями для суду можливих відмінностей.

Необхідність застосування принципу узгодженості даних визначається наявністю при посмертній СПЕ кількох об’єктів експертизи. Наприклад, якщо медична документація складається з кількох історій хвороби, то кожна з них є самостійним об’єктом експертизи. Факти, які містяться в них, з різних причин можуть не співпадати, бути суперечливими або такими, що взаємно виключають одне одного.

Принцип узгодженості даних дозволяє методично правильно визначити суттєві ознаки з різних об’єктів дослідження, співставити їх з діагностичним стандартом і таким чином отримати вірогідний висновок.

При складанні мотивувальної частини слід пам’ятати про ще один принцип, без дотримання якого судово-психіатрична експертиза не може існувати — принцип обґрунтованості. Цей принцип у застосуванні його до висновків вимагає, щоб процес їх формулювання, перебіг думки експерта, було викладено в акті. Тобто мотивувальна частина акту — це і є обґрунтування висновків.

У науковому аспекті цей принцип відображає те, що є наріжним каменем теорії аргументації, а саме структуру доказу: тезу, аргументи, демонстрацію. Тезою є експертний висновок, відповідність якого істині експерт має довести. Аргументами є факти, які він здобув, досліджуючи об’єкти експертизи. Демонстрацією є спосіб, за допомогою якого експерт обґрунтовує свій висновок. Тобто демонстрація — це зведення здобутих фактів до певної системи.

ВИСНОВКИ АКТУ ПОСМЕРТНОЇ СПЕ

Ця частина акту СПЕ є підсумком експертного дослідження. У цьому розділі експерт дає відповіді на питання суду. Вони мають бути конкретними, ясними і зрозумілими, такими, що унеможливлюють різні тлумачення. Висновки експерта мають бути логічно пов’язані з аргументами, які викладені в мотивувальній частині, та означеним зв’язком між ними.

Правильне формулювання висновків, їх відповідність фактичному матеріалу мають вирішальне значення для наступної перевірки і оцінки акту експертизи і, зокрема, висновків, судом. Необхідно пам’ятати, що експерт зобов’язаний дати категоричні відповіді на питання, які належать до його компетенції. Вона обмежується предметом СПЕ і передбачає визначення медичного діагнозу психічного розладу та пов’язаного з ним розладу здатності розуміти свої дії та керувати ними.

Як правило, зміст відповіді на перше питання становить визначення медичного критерію, тобто діагнозу. При формулюванні діагнозу слід дотримуватись Міжнародної класифікації хвороб, чинної в Україні на час проведення експертизи.

Практика свідчить, що при посмертній СПЕ часом значно легше сформулювати діагноз на синдромальному рівні, ніж визначити нозологічну приналежність синдрому. Тому в разі недостатності даних для беззаперечного встановлення нозологічного діагнозу не слід лякатись необхідності обмежитись синдромологічним діагнозом. Тим більше така необхідність виникає тоді, коли підекспертному за життя встановлювались кілька психіатричних діагнозів.

Зміст другого висновку становить характеристика психологічного критерію, а саме — стану здатності розуміти значення своїх дій та керувати ними на конкретний час, коли було вчинено юридично значущу дію.

Третій висновок може містити відповіді на інші запитання суду стосовно певних обставин у справі, що розглядається. Це можуть бути питання щодо окремих фактів поведінки підекспертного, особливостей сприймання свідками певних психічних розладів, впливу психоактивних речовин на психіку підекспертного тощо.

Формулюючи відповіді на такі запитання, необхідно пильнувати за тим, щоб не вийти за межі своєї компетенції. Це має особливе значення в разі виявлення психічних розладів при соматичних та неврологічних захворюваннях.

Якщо є питання, які залишені без відповіді, у висновках подається в стислому вигляді основний мотив (причина) такого рішення. Те саме слід робити в разі, коли експерт вважає за доцільне перенести вирішення експертних питань до судового засідання.

Щодо форми викладення висновків слід пам’ятати наступне. Висновок експерта, побудований на припущеннях обставин, що мають значення для вирішення цивільної справи, за загальними правилами не може бути використаний як доказ. Такий висновок може слугувати лише підставою для встановлення цих обставин шляхом одержання та дослідження інших доказів.

Від висновку, побудованому на припущеннях, слід відрізняти імовірний висновок. Такий висновок може мати місце, коли на підставі встановлених при експертному дослідженні фактів не виключається наявність обставин, що мають значення для справи (наприклад, у справі про визнання недійсним заповіту не виключається поглиблення розумової недостатності, зважаючи на перебіг хвороби, яка призвела до цієї вади).

Можливим є і умовний висновок. Він може мати місце в тих випадках, коли експерту надаються для дослідження матеріали, що містять суперечливі факти, узгодження яких знаходиться поза компетенцією експерта. В такому разі формулюються різні за своєю суттю категоричні висновки в залежності від цих суперечливих фактів.

Акт підписується кожним експертом, який проводив експертизу і засвідчується печаткою експертної установи або лікарською печаткою, якщо експертиза здійснювалась у суді. Якщо експертизу проводило кілька експертів, які дійшли згоди щодо висновків — вони складають і підписують спільний акт. Якщо такої згоди не знайдено, кожен експерт має право складати акт особисто з виконанням усіх вимог, що висуваються до акту судової експертизи, як документа, за зміст якого і висновки експерт несе повну особисту відповідальність. Раніше існувала практика при розбіжностях думок експертів щодо висновків, викладати у спільному акті окрему думку. Така практика не відповідає чинному законодавству і ускладнює оцінку акту судом. Оскільки в акті всі складові частини за змістом взаємно пов’язані, єдино правильним є складання окремого акту експертом, чия думка не співпала з висновками інших експертів.

При складанні акту посмертної судово-психіатричної експертизи слід пам’ятати, що в разі, коли експерт дослідив не всі подані йому об’єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, висновок визнається судом неповним. Неясним визнається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. Неповнота або неясність висновку є підставою для призначення додаткової експертизи. У випадках, коли виникає необхідність провести дослідження нових об’єктів або щодо інших обставин справи, призначається нова експертиза, яка не є додатковою.

Якщо виникають сумніви у правильності висновку експерта, пов’язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи, призначається повторна експертиза. Керівникам експертних установ слід враховувати, що немає сенсу доручати повторну експертизу експертам з кваліфікацією нижчою, ніж у попередніх експертів.

Психіатрам-експертам слід враховувати, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати:

Зрозуміло, що всі ці вимоги мають бути витримані при складанні акту експертизи.

Висновок

Запропоновані у методичних рекомендаціях підходи до викладення матеріалу у акті посмертної судово-психіатричної експертизи сприятимуть поліпшенню якості цього виду експертизи, запобігатимуть виникненню помилок, забезпечуватимуть можливість перевірки і оцінки висновків експерта судом.

Література

  1. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 3. — С. 2–5.
  2. Первомайский В. Б. Принципы судебно-психиатрической экспертизы // Журнал психиатрии и медицинской психологии. — 1998. — № 1. — С. 7–10.
  3. Первомайський В. Б., Ілейко В. Р. Оцінка соматичних психіатричних розладів при посмертній судово-психіатричній експертизі // Український вісник психоневрології. — 1996. — Т. 4, вип. 4. — С. 102–103.
  4. Илейко В. Р. Методика оценки показаний свидетелей при посмертной судебно-психиатрической экспертизе в гражданском процессе // Журнал психиатрии и медицинской психологии. — 1999. — № 2. — С. 50–54.
  5. Wong J. G., Clare I. C. H., Gunn M. J., Holland A. J. Capacity to make health care decisions: its importance in clinical practice // Psychological Medicine. — 1999. — Vol. 29. — P. 437–446.

Незалежна судово-психіатрична експертиза у кримінальних і цивільних справах
Консультації, висновки фахівця, рецензії


© «Новости украинской психиатрии», 2010
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211